ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТЕАТРУ ЛЯЛЬОК
Київський муніципальний академічний театр ляльок на лівому березі Дніпра (раніше Київський міський театр ляльок) було створено 1983 року завдяки активній діяльності Народного артиста України Сергія Єфремова.
СТАНОВЛЕННЯ І ПОЧАТОК ІСНУВАННЯ ТЕАТРУ: З 1981 року Київський міський театр ляльок існував як філіал Республіканського театру ляльок (зараз це Київський державний академічний театр ляльок). Відокремлення філії в самостійний театр відбулось влітку, 31 серпня 1983 року, після чого новоутворений творчий колектив розпочав жваву діяльність, оновлюючи репертуар. Під орудою С. Єфремова колектив почав із прем’єр, котрі швидко здобули визнання. Першим спектаклем, створеним новоз’явленим колективом, став «Сонячний промінь» румунського драматурга А. Попеску, який на Всесоюзному фестивалі румунської драматургії 1981 року отримав два дипломи. Зокрема, нагороджено було колектив театру та заслужену артистку України Елеонору Смирнову за виконання ролі Мишенятка Муфа.
Першою виставою, поставленою на власних майстернях, стала казка «Бука» М. Супоніна: своєрідна вистава-гра, у якій маленькі глядачі беруть активну участь. Популярним став також спектакль «Добрий Хортон» (1982 р.) за казкою Доктора Сьюза, котрий припав до душі і маленьким, і дорослим глядачам. Невдовзі ще однією серйозною роботою колективу стала постановка чеського драматурга Л. Дворського «Принцеса, що стрибає», яка своєю імпровізаційною природою стала поміченою та улюбленою глядачами, а також отримала багато театральних відзнак, таких як нагороди на Всесоюзному фестивалі чехословацької драматургії.
Отже, з 1981 по 1983 рік у постановці С. Єфремова було створено ряд вистав, котрі започаткували творче життя театру: вже згаданий «Сонячний промінь» А. Попеску (1981), «Жив-був Зайка» К. Мешкова (1981), «Бука» М. Супоніна (1982), «Добрий Хортон» Ю. Чеповецького (1982), «День Кутясика і Кутілки» Й. Пегра (1982), «На планеті хмарин» Х. Мянда (1983), «Новий Рік та Білий Кіт» І та Я. Златопольських (1983).
Хоча «відбрунькувався» театр у 1983 році, свого власного приміщення він не мав аж до 1997 року, коли нарешті закріпився у стінах колишнього кінотеатру «Ровесник» (вул. Миропільська, 1, ст. метро «Чернігівська»), де театр знаходиться і досі.
У ПОШУКАХ СВОГО ТЕАТРУ: Активна участь творчої команди театру в міжнародних фестивалях і нагороди, які їм присвоювали, засвідчили важливу особливість Київського міського театру ляльок: долання мовних та етнічних кордонів. Одна з тодішніх вистав театру, «Казка про рибака і рибку», поставлена Ш. Фоєрбергом, у 1985 році отримала нагороду Міжнародного фестивалю театрів ляльок за найкращу мову есперанто на сцені.
Творчий колектив театру намагався відчиняти нові й нові «двері» мистецтва лялькарства, промацуючи ґрунт і намагаючись віднайти власний оригінальний стиль. Постановки мали різну долю: деякі надовго затримувались в репертуарі (наприклад «Квітка-семицвітка», «Торбина з піснями»), деякі міцно закріплювались і радують глядачів і понині (наприклад, «Котик і півник», «Снігова королева», «Мама для мамонтенятка», «Лікар Айболить», «Лисичка-сестра та Вовк-панібрат» та інші), а деякі через різні причини не лишались надовго в репертуарі, проте зіграли значну роль у становленні й розвитку театру ляльок (наприклад, «Маленький принц» за однойменним твором А. де Сент-Екзюпері). Зокрема, для постановки вистави «Маленький принц» 1984 року необхідним було приміщення, яке на той час театр не мав, проте даний спектакль був високо оцінений завдяки своїй філософічності та креативності.
З плином часу репертуар поповнювався новими виставами, котрі ставали наступними сходинками на шляху до становлення унікальності Київського театру ляльок. Особливої уваги потребує моновистава «Все буде гаразд» (1994 р.) за щоденниками Я. Корчака. Постановка отримала нагороду «Київська пектораль» 1995 р., а також нагороди на всесвітніх фестивалях у Будапешті, Варшаві, Магдебурзі, де вона була тепло сприйнята завдяки своїй універсальності та глибокій психологічно-філософській глибині.
Також детальніше спинімося на знаковій виставі «Ворон» за мотивами п’єси-казки Карло Гоцці (1998 р.), аудиторія якої – дорослі й старшокласники. Режисер С. Єфремов зумів вловити й відтворити на сцені театру чарівні перетворення, трагедійні пристрасті та гумор казки К. Гоцці, що знайшло свій відгук у серцях глядачів. «Хітом» стала також вистава «Торбина з піснями» (1995 р.), котра здобула «Київську пектораль» у 1996 році за живу демонстрацію народної обрядовості та українських традицій. У виставі відомі українські народні пісні об’єднувались таким чином, що вони ставали зримими й утворювали своєрідний ланцюжок, що проходить через життя кожного українця.
Важливим складником репертуару є, звісно ж, казки, чиї сценічні інтерпретації є і зараз або ж були певний час представлені в театрі. Якщо поглянути уважніше, то ми побачимо неймовірний калейдоскоп постановок казок багатьох народів світу, зокрема: «Північна казка» за легендами ескімосів; «Півтори жмені» за грузинською казкою; «Снігова королева» (1985 р.), «Дикі лебеді» (2001 р.) «Принцеса на горошині» (2004 р.) й «Стійкий олов’яний солдатик» (2008 р.) Г. К. Андерсена; «Ще раз про Червону Шапочку» (1986 р.) та «Попелюшка» (2005 р.) за Ш. Перро; «Малюк і Карлсон» (2003 р.) за А. Ліндгрен; «Бременські музиканти» (2000 р.) братів Грімм; «Маленький Мук» (1998 р.) за В. Гауфом. Казки оживають на сцені, герої набувають нових рис у порівнянні з усіма відомими письмовими варіантами, а кордони між автором і читачем розмиваються, адже глядач у театрі стає фактично учасником вистави. Тому маленькі глядачі й дотепер обожнюють інсценізації казок театру ляльок.
Звісно ж, яскравими й самобутніми є також спектаклі за мотивами українських народних казок, наприклад «Котик і півник» (1996 р.) та «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат» (2000 р.). Обидві п’єси віршовані, і обидві й досі дуже популярні в репертуарі театру. Ці вистави захоплюють маленьких глядачів своєю мобільністю: наприклад, у «Котику й півнику» на очах у публіки соняшник перетворюється на сонце, а ведучий на сцені зі своєї торби почергово дістає ляльок-дійових осіб. Багато у цих постановках також спеціальних ефектів (наприклад, вода, що хлюпається, коли Котик вмивається), які викликають найбільший захват у глядачів своєю простотою і щирістю.
Ще однією помітною «зіркою» в історії репертуару театру є музична вистава «Різдвяна колискова» (2000 р.) за біблійним сюжетом, котра завдяки своїй універсальності стала цікавою і для дітей, і для дорослих.
Вище ми вже згадували вистави, створені для більш дорослої аудиторії, такі як «Все буде гаразд» (1994 р.), «Ворон» (1998 р.), «Наталка Полтавка» (2007 р.), котрі знайшли своїх захоплених глядачів. Власне, присутність у репертуарі театру протягом його історії вистав для різних аудиторій вкотре свідчить про його різноплановість та здатність творчого колективу знаходити різноманітні шляхи до людських сердець.
КЛЮЧОВІ ПЕРСОНАЛІЇ ТЕАТРУ: Перелічити усіх, причетних до роботи Київського муніципального академічного театру ляльок досить важко, як і висвітлити усі вистави, створені за час існування театру. Визначальним для театру є, звісно ж, творчість головного режисера, художнього керівника, народного артиста України Сергія Єфремова, завдяки якому постали в театрі такі вистави як «Ще раз про Червону шапочку», «Троє поросят», «Котик та півник», «Наталка Полтавка» та інші і чий талант надихав і наставляв творчий колектив театру. Творчинею неповторної атмосфери, безумовно, була також Елеонора Смирнова, заслужена артистка України. Її майстерність побудови психологічного та пластичного образу в ляльці, вміння цілковито захопити увагу аудиторії стали сильним поштовхом до подальшого розвитку театру. Хотілось би також окремо згадати про Олександру Лозовську, заслужену артистку України, чиїм амплуа були переважно ліричні ролі в таких виставах як «Ворон», «Попелюшка», «Снігова Королева», «Червона Шапочка» та інші. Природна делікатність, відчутна в кожній зіграній нею ролі та щира любов до ляльок і дітей зробили акторку незамінною фігурою в театрі.
МІСІЯ ТЕАТРУ: Протягом історії існування Київського муніципального академічного театру ляльок змінювався репертуар, творчий колектив та інше, проте цінності й місія засновників лишились незмінними: вистави театру мають на меті утвердити добро і справедливість. У виставах є різний ступінь казковості – деякі вистави більш казкові, деякі радше реалістичні, втім, хай то буде історія Кая, котрий хоче перемогти Снігову Королеву, чи когось не такого казкового, емпатія глядача й така важлива ідея про перемогу добра над злом завжди буде присутня. Постановки навіть дитячих казок у театрі зроблені таким чином, що вони зацікавлять і дітей, і дорослих, адже кожна казка містить в собі глибший підтекст, який помітить старший глядач. Щирість, майстерність лялькових рухів і гумор – ось за допомогою чого вистави в театрі виводяться на зовсім інший рівень.