Персоналії — Театр ляльок на лівому березі Дніпра

Персоналії

ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ

засновник театру, Народний артист України

«Я вважаю, що лялькарями трошки народжуються, але можна, звичайно, і навчитися. Потрібно вміти вкладати у ляльку душу, оживляти її, одухотворяти… Це дуже важливий момент. Не просто поносити її десь і сказати пару слів, а зуміти через руки передати її палку душу».

Сергій Іванович Єфремов народився в місті Клин Московської області 14 липня 1938 року. Під час війни родина переїхала до Ташкента, а у 1945 році Сергій з матір’ю виїхали до Чернівців. Саме у Чернівцях і з’явилися в його житті ляльки: «У шкільні роки я полюбляв грати у театр. Мама купила мені настільний картонний театр «Казка про рибака і рибку». Я швиденько повирізав фігурки, і, запалюючи дві свічки перед сценою, показував домашнім свою нехитру виставу». Захоплення хлопця помітила педагог самодіяльного театру ляльок, організованого при дитячому кінотеатрі, та запросила Сергія взяти участь у виставі. А у 6-му класі Єфремов вже організував власний театр, сам писав сценарії та виготовляв ляльки. Постановки його театру «Колобок», а потім «Півень і Лисиця» демонструвалися на міській олімпіаді та посіли друге місце.

Сергій із відзнакою закінчив Чернівецький культурно-професійний технікум і з 1956 року працював актором Львівського театру ляльок. У 1962 році він закінчив режисерський факультет Харківського театрального інституту, ставши першим українським професійним режисером театру ляльок. «Вступаючи до інституту, я наївно ставив умови: якщо ви мені не дозволите працювати у театрі ляльок, я тоді і вступати не буду», – згодом згадував режисер цей період свого життя. Серед педагогів Сергія Єфремова були колишній актор театру Мейєрхольда Олексій Глаголін, художник Дмитро Власюк, який працював з Лесем Курбасом, учень Таїрова Олександр Скібневскій.

Потім в житті молодого режисера було 8 років роботи у Донецькому театрі ляльок, де формувався його режисерський почерк і де він знайшов друзів і творчих соратників в особі Елеонори Смирнової та Шарля Фоєрберга, які в подальшому завжди слідували за своїм режисером. «Я тоді був «всеїдним». Мені хотілося ставити все. Я іще не визначив свою улюблену драматургію. Це було логічно. Я як режисер набивав собі руку, а головний режисер [Олександр Юдович] давав мені слушні поради, хоча в той же час не заважав, давав змогу розвиватися самостійно», – згадував Єфремов про свій «донецький період» життя. Тут він став не лише режисером, а й драматургом. Його п’єса «Ще раз про Червону Шапочку», написана у співавторстві із Сергієм Коганом здобула всесоюзну популярність. Загалом, у співавторстві з іншими письменниками та самостійно Сергій Єфремов створив 10 п’єс для театру ляльок.

У 1970 році Сергій Єфремов їде до Хмельницького, де організовує новий театр ляльок і стає його головним режисером. За шість років Сергій Іванович налагодив роботу театру, здійснив чимало постановок, а головне – «з нуля» створив акторську трупу, адже більшість акторів театру не мали професійної освіти. Для них головний режисер став і першим педагогом. «Я старався виробити свою школу. Був організований не просто театр, а театр, де актори вдень грали вистави, а ввечері займалися студійною роботою. Починаючи з етюдів «з руками» і закінчуючи роботою з тростинною лялькою, а в «живому плані» – від простих етюдів до фрагментів з відомих п’єс, актори, які прийшли в театр здебільшого з художньої самодіяльності, поступово оволодівали сходинками акторської майстерності, а найголовніше – оволодівали єдиним методом роботи над виставою», – так описував Сергій Єфремов свої педагогічні пошуки. Результати не примусили себе довго чекати — вистава «Егле – королева вужів» отримала диплом другого ступеня всесоюзного масштабу.

З 1976 року Сергій Єфремов працював головним режисером Одеського театру ляльок, а у 1978 році його запросили до Києва на посаду головного режисера Київського державного театру ляльок. У 1981 він очолює філію театру, яка 1983 року стає окремою творчою одиницею – Київським міським театром ляльок. Саме цьому театру Сергій Іванович зберігав вірність до кінця життя. Завдяки його таланту, неймовірній творчій енергії та вимогливості до себе та колег театр став одним з провідних театрів ляльок країни, здобув чимало перемог на театральних фестивалях та творчих форумах, підкорив чимало глядачів багатьох країн світу.

Сергія Єфремова часто запрошували на постановки вистав у театрах України, Росії, Польщі (Валбжих, Білосток, Ломжа), Франції (Бельфор). У 1992 − 2009 рр. був президентом Українського центру Міжнародного Союзу лялькових театрів UNIMA-Україна.

Сергій Єфремов був і перекладачем – задля опанування закордонною драматургією для театру ляльок вивчив польську та чеську мови та здійснив переклад 10 п’єс.

Багато часу Сергій Іванович приділяв вихованню нових поколінь лялькарів. Він був одним із засновників і викладачем кафедри театру ляльок Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Викладав на кафедрі «Ляльки на естраді» у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.

Був засновником та упорядником серії професійних книжок про видатних постатей театру ляльок України «Лялькарі України». Єфремов – автор книг та статей з історії театру ляльок та Київського муніципального академічного театру ляльок зокрема, а також теоретичних праць та методичних розробок для режисерів та акторів театру ляльок.

Здійснив постановку понад 180 вистав. Його прощання зі сценою відбулося 12 липня 2016 року в рідному театрі в рамках творчого вечора «Я все життя граю в ляльки».

Через півтора місяці після виходу на пенсію 9 вересня 2016 року, Сергій Іванович Єфремов пішов з життя.

У «Київському муніципальному академічному театрі ляльок» створив вистави:
1982 рік – «Бука» М. Супоніна, «Добрий Хортон» Є. Чеповецького, «Казка про рибака і рибку» О. Пушкіна
1983 рік – «На планеті хмарин» Х. Мянда, «Принцеса-стрибунка» Л. Дворського, «Новий рік та Білий Кіт» І. та Я. Златопольських
1984 рік – «Квітка-семицвітка» Г. Усача і С. Єфремова, «Маленький принц» А. де Сент-Екзюпері, «Як козак короля провчив» Г. Усача
1985 рік – «Переможці» П. Висоцького, «Чудя, Пугач і Шатало» М. Рогожина, «Снігова королева» Н. Ланге за казкою Г.Х. Андерсена, «Бегемотик Бантик» І. та Я. Златопольських
1986 рік – «Північна казка» І. Заграєвської, «Хатка луб’яна, хатка крижана» Н. Новоселицької
1987 рік – «Російська сіль» Ю. Сидорова
1988 рік – «Хоробре ягня» Н. Осипової, «Морозко» М. Шуринової
1990 рік – «Ярмаркові побрехеньки» І. та Я. Златопольських
1991 рік – «Мати Олениха» Л. Улицької за Ч.Айтматовим, «Я, ти і лялькар» Г. Юрковського
1992 рік – «Український вертеп»
1993 рік – «Троє поросят» Г. Усача і С. Єфремова
1994 рік – «Все буде гаразд» С. Єфремова та І. Уварової за щоденниками Я. Корчака (Вистава – лауреат премії «Київська пектораль».)
1996 рік – «Мама для мамонтенятка» Д. Непомнящої
1997 рік – «Котик і півник» Г. Усача і С. Єфремова
1998 рік – «Пригоди Каштанчика» В. Орлова, «Маленький Мук» М. Чесала, «Ворон» К. Гоцці (Вистава – лауреат премії «Київська пектораль»), «Новорічні пригоди» В. Гайдая
1999 рік – «Айболить проти Бармалея» В. Коростильова за казкою Корнія Чуковського
2000 рік – «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат» В. Нестайка, «Різдвяна колискова» Б. Бойко, «Вінні-Пух» А. Мілна
2001 рік – «Дикі лебеді» І. Заграєвскої за казкою Г.Х. Андерсена
2002 рік – «Кицин дім» С. Маршака
2003 рік – «Малюк і Карлсон» Г. Усача за казкою А. Ліндгрен, «Карлсон та Фрекен Бок» Г. Усача за казкою А. Ліндгрен, «Снігурчин концерт» С. Єфремова
2004 рік – «Кіт у чоботях» М. Шувалова за казкою Ш. Перро, «Принцеса на горошині» Н. Бурої та Е. Смирнової за казкою Г.Х. Андерсена
2005 рік – «Попелюшка» С. Куралех за казкою Ш. Перро та кіносценарієм Є. Шварца
2006 рік – «Буратіно» А. Борисової
2007 рік – «Наталка-Полтавка» І. Котляревського (Вистава – лауреат премії «Київська пектораль».)
2008 рік – «Сестричка Оленка та братик Іванко» Г. Усача і С. Єфремова
2009 рік – «Веселі ведмежата» М. Поливанової
2010 рік – «Пригоди Тигреня» Софії Прокоф’євої
2012 рік – «Білосніжка» Г. Усача за казкою братів Грімм
2014 рік – «Снігова квітка» С. Козлова (Вистава – лауреат премії «Київська пектораль».)
2015 рік – «Терем-Теремок» С. Маршака
2015 рік – «Мама для мамонтенятка» Д. Непомнящої

Нагороди та визнання

1973 – Заслужений артист України
1998 – Подяка голови Київської міської державної адміністрації
2000 – Народний артист України
2002 – Подяка Кабінету Міністрів України
2003 – Почесна грамота Київського міського голови
2005 – Лауреат театральної премії «Київська пектораль» за вагомий внесок у театральне мистецтво
2007 – Почесна грамота Міністерства культури і туризму України
2007 – Почесна грамота Національної спілки театральних діячів України
2008 – «Знак Пошани» Київського міського голови
2008 – Почесна грамота Кабінету Міністрів України

 

СМИРНОВА ЕЛЕОНОРА МИКОЛАЇВНА

Заслужена артистка України, провідний майстер сцени

Елеонора Миколаївна Смирнова народилася в 1940 році у містечку Пушкін, Ленінградської області (відоме як Царське Село), в сім’ї Олени Михайлівни та Миколи Миколайовича Смирнових. По закінченню студії молодих акторів Елеонора Смирнова опиняється перед вибором двох театрів (драматичного і лялькового) і вирішила спробувати свої сили у Нижньотагільскому ляльковому театрі. Тут приходить cерьозне зацікавлення цим видом театру, під впливом майстерності Людмили Петрівни Козлової, яка стала для майбутньої актриси вчителем і професійним взірцем.

З 1960 по 1962 рік Елеонора Смирнова працювала в Чистяківському драматичному театрі ім. В.Маяковського (м. Чистяково/Торез/Донецької області). Молода актриса грала у сучасному та класичному репертуарі близьких собі за віком дівчат і зуміла стати помітною, навіть у невеличких ролях. ЇЇ батько, Микола Смирнов, на той час займав посаду головного режисера в цьому театрі і вважав так: «або актор справді потрібний глядачеві, або йому нема чого робити на сцені». Думка ж глядачів підтвердила, що відсутність на сцені Елеонори Смирнової сприймалася як нестача найважливішого.

Після розформування театру молоду актрису відрядили до Донецького театру ляльок (1962-1971). І хоча, в подальшому були можливості перейти з лялькового театру до драматичного, робота в цьому театрі по-справжньому захопила дівчину. А остаточне рішення присвятити себе роботі в ляльковому театрі виникло після знайомства з режисерським методом Сергія Єфремова (нині народного артиста України), який на той час був режисером цього театру.

У виставі «Червоненька квіточка» вперше з’являється творчий дует − Елеонора Смирнова − Шарль Фоєрберг. Довгий період творчості актори демонстрували вдосконалення творчого партнерства та яскраве акторське взаєморозуміння, в якому і народилася ціла галерея лялькових образів наївних тварин, зіграних Смирновою в цьому театрі. І саме в цей час Елеонора Смирнова одержала звання «Заслужена артистка України» (1969).

Наступним етапом в творчій діяльності актриси став Хмельницький театр ляльок (1971-1974). Завдяки виконанню Елеонорою Смирновою головних ролей, ряд вистав, які на той час були візитною карткою театру отримали велику популярність. Так, вистава «Егле – королева вужів» стала дипломантом другого ступеню Всесоюзного масштабу. Для виконання цієї ролі Елеонора Смирнова не лише майстерно оволоділа українською мовою, а й знайшла дуже точне відчуття співпадання між поведінкою керованої нею ляльки і голосовим обрамленням цієї поведінки. В цьому ж театрі відбулося перше сценічне партнерство з Сергієм Єфремовим.

В Харківському театрі ляльок (1974-1978) Елеонорі Смирновій довелося працювати під керівництвом художнього керівника, Народного артиста України А. Афанасьєва (його ім’я нині, посмертно, присвоєно театрові). Окрім того, у Харкові Елеонора Смирнова працювала педагогом, викладала акторську майстерність студентам-лялькарям кафедри лялькового театру Харківського інституту мистецтв (1969-1978). В 1978 році випустила свій перший курс. Зараз десятки учнів Елеонори Смирнової працюють в різних лялькових театрах України.

Творчий шлях привів Елеонору Смирнову до Республіканського театру ляльок (1978-1981) в Києві. Тут актриса грала, в першу чергу персонажів, ролі яких їй блискуче доводилось виконувати в лялькових театрах інших міст України. Так, вистава «Сонячний промінь» А.Попеску за участю Е.Смирнової в ролі Мишенятка Муфа на ІІ фестивалі театрів ляльок Київської зони стала однією з найкращих.

З 1981 року, офіційно, як філіал Республіканського театру ляльок, розпочав свою діяльність «Київський міський театр ляльок» під режисерським керівництвом Сергія Єфремова. Елеонора Смирнова працювала в цьому театрі з самого його заснування.

З 1983 року гастрольні виступи Елеонори Смирнової на міжнародних фестивалях театрів ляльок у Польщі, Угорщині, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Словаччині, Югославії, Мексиці, Португалії, Франції проходили з великим успіхом. Наприклад, вистава «Котик та Півник» Г.Усача та С. Єфремрова, де Елеонора Смирнова неперевершено виконувала роль Лисиці, вперше була показана у Франції і, саме після цієї закордонної прем’єри, постановка перетворилася на одну з улюблених вистав дітей різних країн.

Знаходження вдалого ракурсу ляльки, різноманітність і точність рухів, відповідний голосовий супровід – таке досконале володіння всіма складовими творення образу давало Е. Смирновій можливість показувати на сцені основне – вдачу персонажів, їх сценічний характер. Різнопланові ролі, часто вимагають серйозного осмислення. ЇЇ героїв неможливо було уявити «безкровними», у них завжди відчувався темпераментний життєствердний початок, і завжди на різний лад. Навіть «негативного» персонажа, Смирнова уміла зробити смішним. Магнетизм та майстерність допомагали їй у запропонованих обставинах, створювати захоплюючи видовища. Так, у виставі «Принцеса, що стрибає» (1983) Смирнова в дуеті з Фоєрбергом демонстрували найвищий клас майстерності (два актори виконували 8 ролей, вистава увійшла до історії театру, як вистава-бенефіс Е. Смирнової і Ш. Фоєрберга). Миттєве переключення з одного персонажа на інший надавало Е.Смирновій можливість майстерно створювати дивовижно контрастні характери, відбувалося чудо: починалося казка, де замість механізованих ляльок оживали занедбані іграшки.

Актриса Смирнова однаково майстерно працювала за ширмою і з маріонетками, з тростяними та планшетними ляльками, надягала на себе ляльку-«скафандр», часто доводилося працювати на котурнах. І все ж, будь-яка лялька в її руках жила проти її волі, сама ж актриса майстерно «ховалася» за своїми персонажами. Особливої акторської техніки вимагає відсутність ширми, коли немає ніяких секретів від глядачів. У виставах «Казка про рибака і рибку» (1983), «Маленький принц» (1984), «Російська сіль» (1987) режисером–постановником застосований прийом «живого плану». Смирнова настільки віртуозно володіла лялькою, що легко й граційно передавала не лише фізичні рухи, а й психологічні нюанси.

Творчість Елеонори Смирнової – наочний приклад вправного володіння лялькою. Вона належала до лялькарів, які досконало володіли всіма різновидами театральних систем. Широке коло творчих можливостей, притаманних актрисі, надавали специфіки її акторській майстерності. Її творчий підхід до улюбленої справи виражала теза «актор як режисер своєї ляльки».

Творчі роботи Смирнової відзначені найвищими нагородами на трьох республіканських фестивалях театрів ляльок України, на всесоюзних оглядах. А вистава «Ворон» К. Гоцці одержала вищу театральну нагороду «Київська пектораль -1998» як краща вистава для старшокласників.

Протягом багатьох років Елеонора Миколаївна Смирнова була керівником лабораторії українськиї театрів ляльок при СТД України та персональним членом Міжнародної організації діячів театрів ляльок УНІМА.

Театральні роботи, зіграні в лялькових театрах різних міст України (1959-1981):

«Срібне копитце» П.Бажова – дівчинка Дарьонка
«Пташине молоко» Є.Тудоровської – Маша, Королева
«Сорочка щастя» Т.Кичанової – Мара
«Осіння казка» Н.Кликової (1963) – Кролик Сніжок
«Зоряний хлопчик» О.Уальд (1963) – Зоряний Хлопчик, Лісовий Хлопчик, Матір Зоряного Хлопчика
«Кошкин дом» (1964) — Кішка
«Червоненька квіточка» С. Аксаков (1965) – Альонушка, Баба-Яга
«Про що розповідали чарівники» В.Коростильова (1965) – Мавпочка Чічі, Свинка
«Блакитне Щеня» Д.Урбана(1966) – Блакитне Щеня, Петрик
«Битва у лісі» Е. Горіна (1967) – Лисиця
«Хлопчиш-Кибальчиш» А.Гайдара (1967) — Хлопчиш-Кибальчиш
«За щучим велінням» Є.Тараховської – Несміяна
«Котик-Мотик» І. Поправського (1967) — Котик-Мотик (постановка Е.Смирнової, Ш.Фоєрберга)
«За щучим велінням» (1968) — Несміяна
«Казка про Жадібного Сергійка» (1969) С.Прокф’євої – Сергійко
«П’ятак і П’ятачок» Н. Гернет — Кошеня П’ятачок
«Сембо» Ю.Єлісєєва – Сембо, матір-Антілопа
«Егле – королева вужів» Соломеї Неріс — Егле
«Божественна комедія» — Ісидора Штока – Єва
«Ведмежатко Рімтімті» Я.Вільковського– Рімтімті
«Сонячний промінь» А. Попеску – Мишенятко Муф
«Таємничий Гіпопотам» В.Лівшиця, І Кричанової – Бегемотик Боря
«Чарівна Галатея» Б.Гадора – богиня Гера, служниця Хлоя
«Шерлок Холмс проти агента 007» А.Ініна — Господиня ресторану, Диктор телебачення дитячої програми «Ай-яй-яй», поп-зірка Мері-Члері
«Малюк і Карлсон» А. Ліндгрен — Малюк
«Ведмежатко Рімтімті» Я.Вільковського – Рімтімті
«Царівна -жаба» Н.Гернет – Баба-Яга, Генеральська дочка
«Сказання про град Лебединець» І Карнаухової – дівчина Фімушка
«Любов…Любов…» В. Маслова – Нінетта

Ролі, зіграні на сцені «Київського муніципального академічного театру ляльок» (1981-2010):

Зайченятко, Бабуся — «Було собі Зайченятко» К. Мешков
Принцеса — «На планеті хмарин» Х. Мянд
Мишенятко Муф — «Сонячний промінь» А.Попеску
Стара — «Казка про рибака та рибку» О.Пушкін (1983)
Принцеса Ярмілка — «Принцеса, що стрибає» Л. Дворський (1983)
Тигренятко — «Невідомий з хвостом» С.Прокоф’єва
Тукхімі – «Північна казка» І. Заграєвська
Маленький Принц — «Маленький принц» С.Екзюпері (1984)
Маленька Розбійниця Снігова королева, Бабуся, Принц, — «Казка про Герду та Кая» Г.Х.Андерсен (1985)
Заєць — «Ще раз про Червону Шапочку» С. Коган (1986)
Хазяйка балагану і Чортеня — «Російська соль» Ю. Свидорова (1987)
Ягнятко — «Півтори жмені» Н.Осіпова (1988)
Бубличничниця, Стецько – «Ярмаркові побрехеньки» Ірина та Ян Златопольські
Кутясик – «День Кутясика та Кутілки» Й.Пегра
Мачуха, Лисиця, Заєць, Паша — «Морозко» М. Шуринова (1988)
Казкарка, Ряба Кульгава Стара — «Мати Олениха» Ч.Айтматов (1991)
Лисиця — «Котик та Півник» Г.Усача, С.Ефремова (1996)
Мамонтятко — «Мама для мамонтятка» Д.Непомняща (1996)
Маленький Мук — «Маленький Мук» М. Чесало за казкою В.Гауфа (1998)
Самеральдіна, міністр Тарталья, жінка — «Ворон» К.Гоцці (1998) (автор текстів пісень- Е.Смирнова )
Вінні-Пух — «Вінні-Пух» А. Мілн (2000)
Баба — «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат» В. Нестайко (2000)
Ведуча, Королева «Принцеса на горошині» Г.Х.Андерсен (2004)
«Пригоди Каштанчика» В.Орлов
«Метеліч и Бантик» Ірина та Ян Златопольські

 

ФОЄРБЕРГ ШАРЛЬ ІСААКОВИЧ

Заслужений артист України, провідний майстер сцени

Шарль Фоєрберг виріс у небагатій сім’ї. Батько загинув на фронті. Брат хворів. Мама, яка жертовно ставилася до синів, робила все можливе, аби поставити їх на ноги. Про те, щоб закінчити десятирічку і піти вчитися далі, не могло бути й мови. Треба було набувати професії, працювати і допомагати матері. А вона вважала, що «гра у ляльки» у Шарля – це хобі, синові треба подумати про серйозне заняття. Серйозним виявилося трикотажне профтехучилище, куди Шарль і вступив. Але паралельно з навчанням він продовжував ходити у свій улюблений театр, грав улюблені ролі.

Друг Шарля Сергій Єфремов, пізніше Народний артист України, бачився із Фоєрбергом регулярно, дивився майже всі його прем’єри і якось сказав: «Коли закінчу інститут і працюватиму в театрі, обов’язково запрошу тебе на роботу актором».

Єфремов дотримав слова. Виїхавши у 1962 році, після закінчення інституту, в Донецьк режисером, він терпляче дочекався, поки Шарль в 1963 році отримає диплом трикотажника, і одразу покликав його до себе.

Першими словами Шарля на вокзалі були: − Мама просила передати: «Скажи Єфремову, що він переміг!» Вона мріяла про серйозну професію для Шарля… Перемогу здобула одержимість сина; мати повірила у його справжнє покликання. Регіна Сумирівна була присутня на всіх прем’єрах у клубі кооперації і не змогла протистояти цим веселим істотам – лялькам…

Так склалося, що пізніше вона не бачила сина в жодній виставі професійного театру. Хіба тільки по телевізору. Коли донецьке телебачення транслювало на всю Україну виставу «Блакитне цуценя» − це було для Регіни Сумирівни святом… Наступного дня Шарль отримав захоплену телеграму від матусі і дев’яти її сусідів….

У Донецьку Фоєрберг одразу включився в активну роботу. Через два дні після зарахування до трупи він вже підмінив актора, який захворів (у великій ролі Лікаря Айболитя). А потім були Чудовисько у «Червоненькій квіточці», Бармалей у виставі «Про що розповіли чарівники», Дроворуб і Жебрак у «Зоряному хлопчику» О. Уайльда, Моряк Джон в «Блакитному цуценяті», Жадібність у «Казці про жадібного Сергійка». Навіть простий перелік цих ролей для досвідченого лялькаря малює картину запаморочливої акторської кар’єри. Нагороди на оглядах молоді, відгуки в пресі,загальне визнання − усе це дозволило вважати актора однією з найяскравіших індивідуальностей лялькового світу України.

Про дует Шарль Фоєрберг − Елеонора Смирнова можна написати окрему книгу. В донецькому репертуарі вони постійно грали разом. Жили в одному гуртожитку, допомагали одне одному в житті і в творчості, спільно брали високі планки акторської майстерності. Вони грали то героїв-антиподів, то родичів і, часом, широта їхніх акторських душ створювала атмосферу добра, яке зачіпало юних глядачів і загострювало в них почуття справедливості. Актори вміли розуміти одне одного з півслова. На репетиціях вони часом сперечалися до запаморочення, інколи наполягали, щоби режисер залишив їх сам на сам на пів години, аби самостійно розібратися у пристосування та завданнях. І в результаті − все ставало на місце…

Після Донецька був Харківський театр ляльок. Дуже солідний колектив. Керований Народним артистом України Віктором Афанасьєвим. Театр з багатим вечірнім репертуаром. Тут по новому розкрилися творчі можливості Фоєрберга. Саме у виставах для дорослих він успішно грав Зевса у «Чарівній Галатеї», Шерлока Холмса у виставі «Шерлок Холмс проти агента 007». І знову дует Фоєрберг − Смирнова посів гідне місце в репертуарі (Смирнова на той час також працювала в Харківському театрі ляльок).

Шарль Фоєрберг мав звичку ще задовго до початку роботи над виставою з’являтися в майстернях, розглядати ляльок, якими йому доводилося грати. То раптом просив конструктора зробити для його майбутнього образу очі, що обертаються, або брови, які підводяться чи пришити до костюму якусь деталь. Класичним прикладом стала його Жучка Біла у виставі харків’ян «Невідомий з хвостом» За сюжетом її, дворнягу, беруть на роботу шукачем і вона починає «пильнувати»: праве вухо піднімає вгору, наче антену-локатор і, несподівано, опускає на лоба козирком, точнісінько як людина, що вдивляється в далечінь. Саме за вимогою Фоєрберга вухо Жучки Білої було зроблено таким. Побачити яскраву характерну деталь майбутнього образу і зуміти її втілити – це свідчення високого професіоналізму.

На початковій стадії роботи над образом Фоєрберг весь час імпровізував. Він постійно шукав органіку ролі, перевіряючи на щирість, а, відчувши фальш, негайно намагався її ліквідувати, часом навіть корегуючи авторський текст. Вершиною акторської імпровізації стали вистави «Російська сіль» Ю. Сидорова та «Принцеса, що стрибає» Л. Дворського. Ці роботи були здійснені в Київському муніципальному академічному театрі ляльок , де актор пропрацював більше 30 років.

Шарль Фоєрберг чудово володів німецькою мовою, а тих країнах Європи, де побував Київський муніципальний академічний театр ляльок, його вважали поліглотом. Адже, його герої у Мексиці говорили іспанською, в Португалії – португальською, в Угорщині – угорською. До речі, саме в Угорщині, під час міжнародного фестивалю, в складі Харківського театру ляльок, у виставі «Чарівна калоша» актор так блискуче зіграв роль живого плану угорською мовою, що члени журі з Угорщини вирішили, що харків’яни запросили до участі у виставі угорського актора.

На зарубіжному фестивалі в Югославії колектив грав «Казку про рибака і рибку» мовою есперанто і Шарль Фоєрберг, єдиний з учасників фестивалю, отримав диплом «За кращу мову есперанто на сцені».

В німецькомовних країнах актор чудово імпровізував німецькою. Так, під час фестивалю в Містельбаху (Австрія) за сюжетом балаганної вистави «Російська сіль» Шарль – Хазяїн балагану – мав вилити відро води на перші ряди глядачів. Це, звісно, фокус, по який публіка спочатку не здогадується. В першому ряду сидів бургомістр Містельбаху. Актор вже підняв відро, раптом, в кінці зали почулося: — Сто шилінгів за те, щоби облити бургомістра. — Двісті, – вдало парирував Шарль і виплеснув на бургомістра дощ з цукерок під дружні регіт зали.

Жодна випадкова накладка не захоплювала актора зненацька. Він тут же талановито її обігравав, створюючи у глядача враження, що все так і має бути. Чи то відвалилася щелепа у його ляльки, чи то рука – Шарль Фоєрберг вмів все виправдати і вдало завершити сцену з надзвичайним притаманним йому гумором.

Серед великої кількості вистав, зіграних Шарлем Фоєрбергом, є головна вистава його життя, де він насправді розкрив своє серце, свою мистецьку душу. Це моновистава за щоденниками Януша Корчака «Все буде гаразд». Саме за виконання цієї постановки Шарль Фоєрберг отримав звання Заслуженого артиста України.

Моновистава «Все буде гаразд» отримала престижну театральну премію «Київська пектораль» у 1995 році, а також, гідно представляла Київський театр ляльок на всесвітніх фестивалях у Будапешті, Вроцлаві, у Франції (Шарлевіль-Мез’єрі), Магдебурзі (2009 рік). Виставу гаряче сприймали в Німеччині – постановка була показана представникам євангелістської та католицької церков.

Газета «Heilbronner Stimme» зазначила:и «Завдяки чудовому артистові Ш. Фоєрбергу і хорошій режисурі С.Єфремова цю виставу можна зарахувати до числа найкращих спектаклів, присвячених Другій світовій війні. Публіка була глибоко вражена побаченим».

У 1997 році в австрійському місті Треффені у євангелістському дитячому будинку була відкрита меморіальна дошка, присвячена пам’яті Януша Корчака. Три країни: Польща, Німеччина, Австрія – виступили засновниками цієї акції. І саме на цю акцію було запрошено Шарля Фоєрберга з його моно виставою, що гралася на тлі цієї пам’ятної дошки.

Цього ж 1997 року Шарль Ісаакович Фоєрберг був запрошений на Всесвітній форум лялькарів у французькому місті Шарлевіль-Мез’єрі, де зіграв виставу «Все буде гаразд» українською та французькою мовами. По закінченню вистави до нього за лаштунки приходили лялькарі з різних країн, які не знали ні французької, ні української, і дякували словами: «Як натхненно, як вражаюче…».

Та особливо зворушили Шарля Фоєрберга швейцарські школярі з невеличкого містечка Арнау у 2002 році. Навздогін актору, який від’їхав, весь восьмий клас написав свої відгуки. Кожен по одній фразі. Це були фрази вдячності.

У заслуженого артиста України Шарля Фоєрберга було безліч справ: він, провідний майстер сцени, грав у виставах, займався з глядачами, адже, був заступником директора театру з організації глядачів. Його адміністративні та організаційні таланти знаходили застосування в будь-яких театральних справах.

Окрім того, Шарль Ісаакович Фоєрберг виховав творчу династію − його дочка Ірина закінчила ляльковий факультет Харківського інституту мистецтв і працює в Донецькому театрі ляльок, там де її батько робив перші вдалі професійні кроки. Та насамперед Шарль Фоєрберг – актор. І народився він під зіркою лялькаря

ЛОЗОВСЬКА ОЛЕКСАНДРА МИХАЙЛІВНА

Заслужена артистка України, провідний майстер сцени, викладач, членкиня міжнародної спілки діячів театрів ляльок UNIMA-Україна, членкиня спілки театральних діячів України, одна з засновниць Київського муніципального академічного театру  ляльок на лівому березі Дніпра.

В нашому колективі Олександра Михайлівна працювала від дня заснування, по праву вважаючись одним з провідних майстрів трупи, виконуючи центральні ролі в кращих виставах театру. Роботи Олександри завжди отримували схвальні відгуки критиків.

У високій  майстерності, віртуозному володінні лялькою різних систем , запальному акторському темпераменті актриси мали змогу пересвідчитися глядачі багатьох  фестивалів. Вона репрезентувала українську школу на міжнародних фестивалях та гастролях театру.   

Особливо великий розголос мали створені Олександрою образи у виставах «Добрий Хортон» , «Снігова королева», «Мама для Мамонтенятка», «Маленький Мук», «Слонятко», «Мауглі». Бездоганна майстерність, художня досконалість та відповідальність були відзначені нагородами різного рівня.